|
З протяжним шурхотом під міст відходить крига – Зими-ворожки вщент замацана вже книга, В пташиних літерах, в сосновій лусці вся, Велить читати себе струменям: ось я. Гей, нечупара в чорнім ситчику міська, Ну, здрастуй, мати-весно! Он тепер яка: Розсівшись – ноги вниз – на Кам’янім мосту, Перших птахів жбурляєш у пучину ту... Дівчата-писанки з короткими носами, Там під годинником товчуться, як у драмі, В давньоєгипетських ребристих башмаках, З жовтими квітами в русалчиних руках. Як не спішити тут схвильованим студентам, Французам в «дудках», з володимирським акцентом, Робочим юним, всім жерцям всіляких муз, Службовцям, що втекли від шлюбних уз? Двірник он, з номером, вже коситься спідлобка, Поки тролейбуси проходять, як надгробки, І я біжу в метро, де, під Москву сумну, Сам базилевс заліг у всю мов довжину. Там ані часу, ані смерті, все до стелі, Там забуття так рівно дихає без хмелю, І рівне там тепло підземних цих ходів, І свист вузький усіх летючих поїздів.
|