|
Одні у світі, кожну мить побачень Таємно святкували ми, неначе Богоявління. Ти тоді була, Як вільний змах пташиного крила, Миттєва, сильна, легка та гаряча. По сходинах збігала і вела Крізь мокрі квіти в ті краї, де плачуть За господаркой млисті дзеркала. Ніч, що настала, милість дарувала Мені. Тоді вівтарні ворота Відкрилися. У темряві палала І тіло нагинала нагота. Тобі тихенько: «Будь благословенна!» Казав я, прокидаючись щоденно, І знав, що то відвага. Ти спала, До тебе грони тяг бузок буденний, Його блакитність Всесвітом була. Зворушені блакитністю повіки Дрімали. І у них блукала мла. А там, у кришталі, дрижали ріки, Курились гори, блимали моря, І ти тримала кулю на долоні Криштальну, і спала собі на троні, І Боже правий, ти була моя! А потім ще, прокинувшись, зробила Із словника звичайного олтар. І мову нова повнозвучна сила По горло сповнила, і слово «ти» розкрило Таємний зміст, воно лунало: цар. Тоді я визнав, як змінитись можуть Звичайні речі – глечик, таз. Тверда І шарувата, наче насторожі, Стояла – розділяла нас вода. Нас повело. Волошки і жита З’являлись і зникали. І вороже Услід дивились привіди-міста. І ось уже стеблини мята ложить Під ноги нам, і птаство співи множить, І риби плинуть вгору по ріці, І небосхил розгорнутий до болю... Коли за нами йшла по сліду доля, Мов божевільний з лезом у руці.
|