|
Душа моя між ночі затужила, а я любив розтерзану множинно, в шматки роздерту вітром темноту, зіркове мерехтіння на льоту – метелики з незрячими очима садами вересневими вогкими. І на циганській масляній ріці на мості – жінка, хустка на руці звисала над повільною водою, сплітались руки, як перед бідою. Здавалося вона була жива, жива, як і раніше, та слова з вологим «Л» тепер не визначали ні щастя, ні бажання, ні печалі, вже думка не пов’язувала їх, як повелось на світі у живих. Слова, як свічі на вітрах, палали і гасли, ніби плечі ті тримали все горе всіх часів. Ми поряд йшли. А та поверхня – як гіркий полин землі уже стопами не торкалась і вже мені живою не здавалась. Було і в неї десь, колись ім’я. ...До мене вітер у помешкання вдирається – то клацає замками, то до волосся приторкається руками.
|