|
Душа моя вночі знайшла сліди нудьги. А я любив подерту на шматки, Посічену вітрами темноту, І зорі, блимаючі на льоту Над вересневими холодними садами, І як метелики з останніми сльозами, І на циганській масляній ріці Хитливий міст, жіночі манівці І хустка, що спадає над водою, І руки ці, немов перед бідою. Ввижається, вона була жива, Жива тоді, але її слова З вологих «Л» тепер не визначали Ні щастя, ні бажань, ані печалі, І більше думка не вражала їх Як водиться на світі у живих. Слова горіли, як під вітром свічі І гаснули, неначе їм на плечі Лягло все горе всіх часів. Ми поруч йшли, Але гіркої як полин землі Вона уже ногами не торкалась Вона живою більше не здавалась. Ім’я колись у неї ще було І вітер вересовий у житло Вдирався – гуркотить замка́ми, І зачіпає чуб мені руками.
|