IПередчуттям не вірю, і прикмет Я не боюсь. Ні на́клепів, ані отрути Не уникаю. Бо погибелі намет Зруйновано. Безсмертні всі, не треба Боятись смерті ні в сімнадцять літ, Ні в сімдесят. Є тільки яви світ. Ні темряви, ні смерті не існує. Стоїш на березі самотнім моряком, І я із тих, хто вигріба тенета, Коли іде безсмертя косяком. IIЖивіть у домі – не пропаде дім. Я викличу якесь століття, Зайду в його намет і жити буду в нім. І ось чому зі мною ваші діти, Дружини ваші за моїм столом, – А стіл один і прадіду і внуку: Будучина бубнявіє нараз Якщо ж я підіймаю руку, Всі п’ять гілок залишаться у вас. Я кожен день минувшину ковалив, Ключицями своїми підпирав, Поміряв час кульгавим землеміром І крізь буття пройшов як крізь Урал. IIIСтоліття я по зросту підбирав. Ми йшли на Схід, тримали пил над степом, Бур’ян чадив і коник фугу грав, Підкови вусом зачіпав, пророчив, Погибель провістив, як схимник чи монах. Я долю до сідельця приторочив, І нині я в прийдешніх днях, Як хлопчик я стою на стременах. Мені мого безсмертя є доволі Щоб кров моя століттями текла, За верхній кут осіннього тепла Я би життям платив би долі Якби його літаюча стріла Мене б як нитка в світі не вела.
|