|
Життя не стало ще іржавим, Буття ще не збідніло, ні... Поезія – моя держава, Я вічний підданий її. Не тільки у рядках могутніх Данину часу приношу́, – Я для закоханих майбутніх І для розлучених пишу. Скільки забуто вже, ніби́то, Поки я йшов, забуду й ще! На юності моїй прибита Меморіальна дошка вже. Але все ж справи не погані, Хоч знає це читач, скоріш – Підчас по часу крокування І у взутті, і босоніж. Віддався долі я на милість І накопичував діла, Але Поезія з’явилась, За комірець мене взяла, І в гущу викинула, вперше, Людей, що так близькі мені: – Ти поясни, що – день прийдешній, Що – день минулий, – поясни! Не відокремлюйся, натомість – Оточуй друзями себе. Сідай, миленький мій, в автобус, З населенням в одне купе. Ти з ним живи й працюй у згоді, І підніми – в прийдешнє, от – Людей взаємні всі турботи До поетичних аж висот. Все зрозуміло тобі стане, Й дивитися навчишся ти, А якщо є на сонці плями, Ти спробуй швидше їх стерти́. Біля дверей, і у ефірі, Так, зовсім вже недалеко́, Гарчать події, наче звірі, Приборкати їх – не легко́! Бажання увійшло вже в звичку – Дорослим, й навіть дрібноті Кортить, як сірником колишнім, Багаття в світі розвести! І, спрагою тепла відомі, До віршів, наче на нічліг, Приходять – давній мій знайомий, І незнайомий чоловік. В льодах, і у черешень колі, У мирному житті, в бою Втішати всіх, зазнавших болю, Кличу Поезію свою. Не поступово, не в розстрочку Я всім сучасникам своїм Срібним рядком плачу охоче, Та з ободочком золотим... Вставайте, ранки, над поетом, Світи, ранкове світло, нам!.. Дивлюся на чужі планети, І – жодної берези там! Мені просту берізку – радо Природа піднесла, як дар... Скажіть мені, – ну що вам варто! Що я не зовсім «суперстар», Що мчить життя, перо ще гостре, Що не загнав ще в ліжко біль, І що Поезія, як постріл, Гриміла, била точно в ціль!
|