|
Де трава від роси та від кро́ві згоряє, Де гачки кулеметів свиріпо глядять, В повний зріст, над окопом переднього краю, Встав з колін переможець-солдат. Серце билось, як птах, переривчасто-часто, Тишина... Тишина... Наяву – мов у сні. І сказав піхотинець: – Відмучились! Баста! – І примітив кульбабку весни. І в душі́, що бажала і сонця, і ласки, Бризнув радості бувшій співучій вито́к. І нагнувся солдат – й до пробитої каски Обережно приладив росток. Спли́ли кадри у пам’яті, темряву спе́рши: Підмосков’я в снігах, у диму Сталінград. За чотири нечувані ро́ки уперше, Як дитина, заплакав солдат. Так стояв піхотинець, ридаючи сміхом. Попираючи чоботом гострий плете́нь. За плечима – світанок здіймався, мов вихор, Обіцяючи сонячний день.
|