Караули обходячи тихо на диво, Без доріг, цілиною, під вражим свинцем, В полк прийшла по пороші не зігнена, сива, З потемнілим од горя суворим лицем. Розказала, як сина послали на муку, Розказала, як дім до світанку горів... І полковник потис вузлувату їй руку, Пригадав дні дитинства, в обіймах зігрів. З ним пройшла повз бійців партизанова мати, Повз гармати, повз танки, укриті в кущах. Він сказав їй: – Збудуєм ще кращую хату, І під вікнами все засія у квітках. Не дамо ми сльозі материнській пролитись, Збережем ми од холоду старості сни. Глянь нам в очі, клянемось за тебе помститись! Росіяни усі ми, всі твої ми сини.
|