Караули обходячи тихо на диво,
Без доріг, цілиною, під вражим свинцем,
В полк прийшла по пороші не зігнена, сива,
З потемнілим од горя суворим лицем.

Розказала, як сина послали на муку,
Розказала, як дім до світанку горів...
І полковник потис вузлувату їй руку,
Пригадав дні дитинства, в обіймах зігрів.

З ним пройшла повз бійців партизанова мати,
Повз гармати, повз танки, укриті в кущах.
Він сказав їй: – Збудуєм ще кращую хату,
І під вікнами все засія у квітках.

Не дамо ми сльозі материнській пролитись,
Збережем ми од холоду старості сни.
Глянь нам в очі, клянемось за тебе помститись!
Росіяни усі ми, всі твої ми сини.
Володимир Сосюра?