|
Нас вложило на межах села, де місцевість рівненька. Кулі плутались у соломі і між стеблами жита. Як виносив з-під кулемету матрос Петро Гаманенко Льоньку, – чатового, ще – живого?! – Абито! Льонька плакав, і очі, щілинками, сині, – Запливали слізьми в передсмертнім тумані, Й на роздробленій в місиво, – осколками, – спині Запеклася кровиця у плями багряні. Підповзла санітарка, руда, – як є – «рижая», Сповивала бинтами – добротно і туго, Шепотіла: – Матросик відплавав, – не виживе. В тратив, Петре, ти – щонайкращого, – ліпшого друга!.. Люто бив кулемет – по позиції, з точки наріжності, Марив зранений, хрипко, – за щось, щоб – збулося!.. Й заскорублими жестами, захлинаючись в ніжності, Гаманенко – розгладжу вав – в Льоньки – волосся. Розповзалась по тілу агонія, – кінцівок у човганні, І крізь корку бинта кровоточила рана. Й стрілянину крізь – зчувсь – у затихаючім стогоні Схлип нервовий і короткий постріл нагана. ...До землі притискав нас артобстріл, – гарненько Кулі гризли землицю і все важчала бою напруга. Трьохаршинний матрос Петро Гаманенко Пожалів – бувалого, вірного друга.
|