|
Людина без вітчизни – соловей без пісні. Я згадую: на зальцбурзькім вокзалі Ви так бундючно, як панку і слід, Аж зуби зціпивши, мені казали, Що ви – Іван, який забув свій рід; Що в нашім світі, де все тьмяно й вбого, Лиш громадянство світу – путь людей, Що хай пігмеї тішаться з дрібного, А ви є речник світових ідей; Що розум людства в млості безпросвітній Боїться зльоту до зірок, в блакить., . Ну, що ж ви, «громадянине всесвітній», Давайте будем щиро говорить! Ви ходите тут привидом недужим І тупо задивляєтесь, як в тьму, В майбутнє світу поглядом байдужим, Мовляв, – чужі ви світові цьому. І серце риб’яче не затріпоче, Коли чужинець стоптує ваш край. Води напившись з ручаю охоче, Ви слиною каляєте ручай. Для вас пусте, що знов несамовито Гарматні жерла ціляться у світ, – Навіщо кидать вам своє корито? Ви ж є нейтральний! Ви – космополіт! Крізь ваші фрази, сповнені отрути, Ми бачимо їх підлу й хижу суть, Ми чуєм хазяїв гарчання люте, Їх рев про те, як світ би їм здобуть. Вам байдуже, ландскнехтам і ділягам, Який над вами в небі має стяг, А ми під нашим пурпуровим стягом Росли, його пронісши у боях. Великій долі рідної країни Вручаєм радо ми життя своє, І вічна вірність справі Батьківщини Могуттям нашим, нашим щастям є. З нічної тьми недолі і негоди, Світанок стрівши в незабутній рік, До сонця в сяйві величі і вроди Ми нашу землю піднесли навік. Віками землю цю святу кропила Гаряча кров героїв багатьох, І нам вона безмежно люба й мила В дні грізних бід і славних перемог. Куди б не йшли ми – шляху не загубим, Бо клич Вітчизни чує наша кров. Життя ми любим, рідну землю любим І гордо несемо оцю любов. Чуття такого ще земля не знала, Така любов прийшла уперше в світ. Ми в океан Інтернаціоналу Вливаємось, шануючи свій рід. Під Сталінградом не дали ми смерті Наш дім і світ понищити вогнем, І щиросерді, радісні, відверті Назустріч людству впевнено ідем.
|