|
І спів пташок, і зелень сада – Життя покійне та легке... Чого ж тіка мене відрада, Що душу стискує таке? А те, що, мабути, не стріну Братів далеких вже ніде, У самотиноньці загину, Даремно сила пропаде. Де товариство любе їхнє? Тиняюсь буцім навісний; Роздасться пісня та й затихне, Тюрмою глянув світ ясний. До кого сісти – побалакать, З ким поділить сумні думки? О, як би я бажав заплакать; Як серце рветься на шматки! Хоча б почули вони стиха, Крізь пеклування світове, Що ними тільки вбоге диха, Що ними на світі живе!
|