|
Стояв сірома на мосту, В журбі, один, серед негоди; Гнав вітер темряву густу, Швиряв угору чорні води. Він думав: «Боже! Нащо нас На світі щиро жить учили? Останній промінь правди згас, А з честі сміливо закпили. Я вірив правді на землі, Я чесно мислив ї трудився, Але до зморшків на чолі За часу тільки доходився. Не розсвітав мій день сумний, Пригоди тисли невеселі, – І я блукав, мов навісний, Без крихти хліба та оселі. Мій жереб – заклята нужда, Що віру в щастя підкосила... Чого ж пак серце дожида? Чи не повернеться знов сила? Вона не прийде (марна річ!), Трудом та злиднями прибита... Мов та осіння темна ніч, Моя дорога серед світа». Ряд мислей голову томив, Мішались думоньки безсилі, Він погляд сумно устромив Поміж оті холодні хвилі. І бачить: люди на глибу, Нещасні жертви злої долі, Що тут бажали збуть журбу, Сюди тікали від неволі. В їх лицях, схудлих чи блідних, Сліди страждання та недуги; Не двигне зір очей скляних, А руки стиснуті з натуги. Над ними слалася ріка, Та зворушила глухо мряку... Замерзли груди в бідняка, Душа німіла з переляку. До неба погляд він здійма, Щоб там знайти собі відраду; Так нічогісінько нема, Крім чорних хмар, що йдуть без ладу.
|