|
Смерка... Ніщо не рушить тиші... Я їду... вирнуло село, – Від білих хат чорніють криші, Старий вітряк здійма крило. Під’їхав ближче: хати, хати; Садочок кожну окружа... Вишні та сливи... Божа мати! Чого душа не забажа... І тут, і там – кущі калини, Прихильно маківка кива; Чудові китиці рябини – Мов та дівчина степова. І зачудуєшся природі, Тому життю степовика... – Спиняй, козаче, випряж, – годі! Сьогодні їхать не пора. Молились, певно, люди богу: Поглянь лиш, що за благодать! Перепочинем і в дорогу Потроху рушимо уп’ять. Пав сумерк... Зоря червоніє; З лук прохолодою звіва; Просторінь широко синіє; Ніч потихеньку насува. В село вернулися дівчатка, Зійшлися з поля парубки; До кобзаря (он – бачиш – хатка!! Всі подалися залюбки. «А втни що-небудь нам, дідусю! – Пристали (чуть по всім кутку) – Заграй про Гриця чи Марусю, Що утопилася в ставку». «Та й наогидли ваші просьби, Що божий вечір за своє!» Але зняв кобзу, сів до призьби, Заграв, ще й мови додає. Співа, і ллється пісня плавно, Дівоче серденько спаля; Пливе ніч любо, тихо, славно; Від мук забулася земля.
|