|
Іду я, нудьгою та сумом окритий, – Ні гуку, ні світла, а тиша одна... Журба точить серце, червак мій неситий, І груди зневіра давить почина. Ніч чорна, мов туча, висить наді мною, Лякаючи тьмою своєю страшною: Як далі самому іти по шляху? Хапаюсь на землю, кругом позираю: Чи зірка не блисне із якого краю? Та марно: вбачаю скрізь пітьму глуху. Мандрівець неначе в безводній пустині, Безсилий від згаги, джерела шука, – Так прагну я зорі провідної нині! Дорога далека, дорога тяжка!
|