|
Остуджені хвилі набридливе сонце штовхають. І чайки багряні злилися з водою в одне. Я згадую знову, та спогади сум опаляють, Я згадую знову, що хтось не згадає мене. Чи був я таким же, яким видає мене слово? Чи був саме той я, ким погляд мене видає? Та якщо моя оголіє, як берег, основа, Чи зможу не чути, як фальш звукоряд зіпсує? Я каюся знову, на показ чи ні цього разу? Здіймається серце, як свіжий пухир у вогні. Пробачте мене за нанесені мною образи. Забути не кваптеся, лишень пробачте мені. А сумнів душі, що сп’яніла від простору людства, Де ледь досягти нам позначених кимось вершин, Порою, як ярість, кида головою в чаклунство, Де очі згасають, надія та ясність душі. Паплюжачи все, я придушеним плачем волаю, Образи, як чотки, на сальнім шнурку тереблю. Як те немовля, я образи свої пеленаю, Забув ненароком, що сліпну, якщо так люблю. Розтали медузи в обмилках якогось бедламу, Та хвилями камінь стьобає нестримний прибій. І як глузування з марно́ти життєвої драми Окреслений сонцем, встає горизонт голубий...
|