|
У цариці моєї високий дворець. На сімох він стовпах золотих; У цариці моєї блискучий вінець Від алмазів горить дорогих. У цариці моєї в зеленім саді Краса рож і лілей розцвіла, І сріблястий потік у прозорій воді Ловить блиск її кіс і чола. Та не чує вона, що струмок шепотить, І не гляне вона на квітки; Блиск очей лазурових скорбота тьмарить, І жура заповнила думки. Вона бачить: в північній десь там стороні, Де мороз, і туман, і біда, З злою силою тьми у нерівній борні Нею лишений друг пропада. Свій алмазний вінець відкида на сю вість, Двір лишає і золото все, І до друга невірного – нежданий гість – Своє серце пречисте несе. Мов над трупом-зимою весна молода, Вся блискуча схилилась над ним І покрила його, мов зірниця бліда, Променястим покровом своїм. І розпалися темнії сили до тла, Чистим полум’ям ввесь він горить, І з любов’ю в чудових очах почала Стиха другу вона говорить: «Знаю, воля твоя, наче морська струя; Клявсь ти вірність мені хоронить, І ти клятву зламав, та чи ж зрада твоя Могла серце моє відмінить?»
|