IЦей годинник з вигляду сонливий, Струмінь – як тоненький волосок Ледь не перерветься, миготливий... Зверху товщею наліг пісок. Долічить піщинки неспромога, Не знайти такого мудреця. Цівочка пилинок справді вбога: Вік їй витікати до кінця. А піску немов не убуває За скляним футляром угорі. Тільки з осереддя проглядає Ямка, ніби зморшка на корі. Сіються піщини – в цім причина, Ллються в нижню відхлань мелькома. Може, то спливають не піщини: Глянь-поглянь – хвилини вже нема! Мить за миттю падають і гинуть. Що би не робив ти – все одно. Безперервного страшного плину Сповільнить нікому не дано. Ти в кіно, на пляжі, в турпоході, Граєш в шахи, пробуєш пиття, Спиш, їси... Миттєвості – в роботі. Жодній вже не буде вороття. А життя тече. То ніч, то ранок. Любиш. Пишеш. Звідав сто маруд. Забарився, знов проспав світанок... Рік пропав! В годинника – свій труд. Плач не плач – а прилад не розчулиш. Викинеш? Зупиниш? Схаменись! Прірвою униз перевернули Цей годинник. – щойно ти родивсь. IIПоїздові здається, що земні краєвиди Мчать повз нього, Ковзають за вікнами, Пливуть, похитуючись улад, Ніби все втікає безповоротно В минуле – навіть якогось кущика Жодними зусиллями не повернути. А піщинкам у пісочному годиннику Здається, що скляні стінки Весь час линуть кудись угору: Ніби тчеться безконечна нить. Збігають, струмують оболонки зі скла І жодна сила Не спроможна їх зупинить. Нам, які живуть на землі, Здається, що рухомий час, Деколи він повзе, Шкандибає, тягнеться, Ледве чи не зупиняється, А інколи летить на всіх парусах. В залежності від того, Що ми робимо самі, Ми – Поїзди, що мчать крізь земні краєвиди Ми – Піщинки, що сипляться В годинникових корпусах.
|