|
Все ковила, – кругом, – всихає... Степ облягає тиша й сон. Козак аж стогне – поспішає, Додому йде на Тихий Дон. Набридло чортом буть, – до смерті! В очах страждання залягло; Він на плечі своїм потертім Несе казеннеє сідло. Був кінь... Іздох в ту ніч – та й годі. Козак сідло в дорогу взяв... Ковильний степ в слідів розброді Йому стежину показав. На хутір вийшов він. Смеркалось. Побачив – дім стоїть в саду, Та за оградою – й не ждалось – Загавкав пес, як на біду. Він стука хворою рукою І йде до хати: – Хто тут є? – Сідло козаче, взяте з бою, За півбуханки віддає. Перехрестившись на ікони, Але задумавши нове, Білогвардійськії погони Із чекменя він різко рве.
|