|
Хазяїн мій мене на шанував, Не чув, не бачив, не хотів і знати, Проте мене він, як вогню, боявсь, Ненавидів похмуро і затято. Як перед ним я голову схиляв, Йому здавалось: посмішку ховаю, Як плакати мене він спонукав, Підозрював, що вдавано ридаю. Я працював на нього цілі дні. Лягав я пізно, піднімався рано. Любив його, в боях зазнав поранень, Та не допомагало те мені. Я все життя портрет його возив, Він був зі мною в будні і у свято, Дививсь на нього, повсякчас дививсь, І з кожним роком менше став страждати Від нелюбові, що далась взнаки, Отож і нині тим не переймаюсь, Хоча відомо, що в усі віки, Таких, як я, хазяїн зневажає.
|