|
Починається повість про совість, Хоч далеко не в перший раз. Часом, визирне з нас, натомість, Совість глухо захована в нас. Так занурена в наші глибини, Контролює нам все буття. На зразок щось гемоглобіну. Важко з нею, а без – каяття. Заглушаємо ледь алкоголем, а То пиляємо совість, то колемо, А вона на розлив, на розпил, На розлом, на розрив загартована, Гладко голена, бита, й катована, Не втрачає запал свій, як пил.
|