|
Одного разу, в вересні, під вечір, Зустрінеш жінку – дивну, наче осінь... Не окликай, а обійди скоріше – Не намагайся зазирнуть їй в очі, Бо стрінеш в них таку жалючу тугу, – Що враженим підеш за нею слідом. Але якщо ти – непоправний чудій, Не слухаєшся мудрої поради – Іди за нею в дощовиту осінь... І заблукай кружлянні падолисту, Зігрій їй руки, захисти від вітру... І не помітиш, як здійсниться диво – І дівчинка, обернеться на літо, Й піде з тобою поряд крізь дощі.
|