|
В ленінградськім готелі, в якому пишу при столі я, За стьмянілою шафою, де лиш суха темнота, Я випадком помітив: там пачка паперів біліє – То були сторінки позабутого кимось листа. Без конверта й адреси. Із тих, що кінчати несила, Що на пошту нести вже безглуздо – таке-то бува... Я в читання поринув. І дев’ять, і десять пробило. Я не просто читав – я прожив нелегкі ті слова. Як звичайно – вітанням і датою лист починався; Видко, той, хто писав, підсвідомо затягував лист: За книжчину якусь перед кимось усе вибачався... Ті рядки я пробіг і заглибився в істинний зміст. Перша сторінкаЩе година – і я відбуваю експресом полярним. Ми розсталися так, що й писати не страшно – авжеж! Я відправлю листа, хоч добра сподіватись намарне: Ти його переглянеш і потім спокійно порвеш. Що ж бо сталось, чому ми чужіли щодень, безупинно? Де не так ми ступили, де, врешті, не в ногу пішли? Що за місце трикляте, яка лиховісна година Так завадили нам, що зійтися ми вже не змогли? Повернутися б нам, попередити нинішні хмари. Та куди повертатись? І хто ті причини знайде? – Наша книга життя не фіксує серйозної чвари: Як її не гортай – не вчитаєш про чвари ніде... Хоч листи мої взяти – завжди їх боявся до смерті. Як же їх не спалити? Їх тяжко тримати в руках... Як ти їх не читай, за який не берися тепер ти, – Тільки горе нове ти узриш на старих сторінках. Нещодавно ти їх узялась-таки перечитати; В них я щиро писав, що без тебе мені не прожить; В перших пухлих листах, що нелегко в конверти убгати, Я до тебе по шпалах ладен був побігти щомить. Все описував я – і думки, й почуття найсвятіші. Вже по третім від’їзді (себе я на думці ловлю) В тих листах – все навикліше, все голосніше й частіше Те кричу, що колись шепотів несміливо: «Люблю». Трохи згодом листи стали іншими, скажем відверто; Моя люба дружино, щоденно читала їх ти: Без помарок вони, без благань, без сльози на конверті, В міру стислі, й буденні, і ніжні – теж в міру – листи. Там не все ще гладенько; на світло в них видно розводи: Там ще гумка гуляла; небавом – і їй відійти... А за ними – послання останнього, третього року: Їх ти можеш не рвати, бо це вже – розумні листи. Як тверезо помислити – що тут, здається, страшного? У щоденних листах – повна злагода, як не ряди. Я вбачаю в тобі помічницю й порадницю строгу, Я цілую тебе, ти мені дорога назавжди. Це тому, що я вірю, що знаю тебе й поважаю, Це тому, що ти чуйна, що друг ти мені і рідня... Одного лиш нема: між рядків я і сам не вчитаю, Що потрібна мені ти, як чисте повітря щодня. Наше спільне життя ти в листах пережити схотіла. Ти листи прочитала – і сумнів тяжкий заволав: Хіба ж можна було віддавать йому душу і тіло, Щоб на п’ятому році такі він листи надсилав? Ти змовчала тоді. Лиш, слізьми захлинаючись з горя, На дивані, зіщулившись, наче дитя, прилягла І ридала нечутно, і, вчувши мене в коридорі, Ті листи нашвидку заховала в шухляду стола. Знов читати листи?.. Таж страшнішого душі не знають, Ніж пора, коли в дружність обернеться ніжності щем. Там начало кінця, де в пожовклі листи поринають, Де реліквії ми – щоб кохання згадати – берем. Друга сторінкаЯ люблю тебе всю, твої губи і руки – окремо. Нам звичайні дрібниці і втішні, і милі були. Ми дружити уміли: ночами на будь-які теми – Не лише про інтимне – сердечні розмови вели. О, ця дружба – не та, за яку суперечки ховають. Це – найвища любов, спрага вірності і доброти. О, ця дружба – коли і про руки, й уста забувають, Щоб про найзаповітніше мову до ранку вести. Рік тому нас послали в поїздку на Північ країни: Фіксували ми фрески у сивих містечках, церквах. Шепотіла в лугах і дурманила нас конюшина, І сухі порохи кучерявились в наших слідах. Ми обоє в дорозі були надзвичайно щасливі. Ти, заморена містом, уперше відкрила поля, І луги, і покоси, і рік повноводих розливи, Вперше вчула, як пахне зволожена чорна земля. Ти була подивована неба зористою грою. Жовті сосни стояли пообіч доріг, мов стіна... Чом раніше на Північ не їздив я разом з тобою, Чом на землю ти звикла дивитися тільки з вікна? Сталось так: ти, котра простягала збадьорено руку, Рятувала в біді, не шкодуючи сил і тепла, Ти, котрій я корився, утверджень моїх запорука, Ти, котра в нашій спілці навічно сильніша була, Тут, на вільних просторах, ти раптом немов розгубилась, Дивувалась травинці, і квітці, і кущику теж. Ти співала, сміялася; вперше ти так веселилась... Я чекав: як дитя, ти підскоком по травах підеш... Я пригадую вечір і через ріку переправу. Човен вутло хитався. І випливла церква з імли. Ми дістались до неї: на фресках – боги величаві. Ми, іще не обсохлі, про Грека сперечки вели. Ми з веселим тріумфом по фарбах віки визначали, Пізнавали святих під зірчастими згинами бань, І високих склепінь ми зухвало руками сягали, Потім сходили вниз по скрипучих щаблях риштувань. Ти найкращим супутником стати мені побажала: За компанію ти навіть пиво гіркаве пила, Навіть м’ясо тверде, сміючись, на привалах жувала, В лісі спати могла, хоч до зручностей звикла була. Пам’ятаю шосе і квапливу грозу над лісками. Я спитав: «Відпочинеш?», а ти лиш здвигнула плечем, Потім – застукотіла так лунко в асфальт каблуками: Е, дрібниці, мовляв, відпочинок від нас не втече! Що ж, попутнице вірна, ти знала: в дорозі – сутужно. І жувати – що трапиться, й постіль, буває, – з трави. Тільки жаль, що в поїздці жили ми підкреслено дружно, Всі незлагоди наші відклавши тоді до Москви. Це вдалося нам. Тільки від того якраз-бо і страшно, Що сперечки й незгоди відкласти ми вперше змогли. Там начало кінця, де, гамуючи біль учорашній, Ми в бажанні спокою по-дружньому день провели. Третя сторінкаПам’ятаю, колись між людей ми бувати не вміли, Нам обом заважали Їх очі, розмов переплин. На веселій вечірці, де галасували і їли, Ми витримували щонайбільше п’ятнадцять хвилин. Ми навмисно на лекціях Нарізно мали сідати. Врешті, хто б там і як там і що б там не став нам читать, Він не міг нам завадити поглядом погляд прохати Й, випадково не стрівши, в смертельній образі мовчать. Я пригадую збори. Чекаю тебе нетерпляче: То при дверях стою, то словечка ловлю крізь вікно. Це ж про що ти говориш?.. Не в змістові справа, одначе: Тільки б голос твій чути; що ж мовиш – мені все одно! Про настирливі звички ми навіть спочатку не знали; Що ж доходило з книг – те, либонь, не пізнати до дна. І кохати взаємно – тоді це для нас означало Відкриватись для друга завжди – щохвилини, щодня. Відкривати було що. Пірнали ми в душі глибокі. Щоб дістатися серця найдальших, найглибших кутів, Щоб усяку дрібницю згадати хоча б ненароком, Нам на перших порах не стачало ні часу, ні слів. Та потому стачило і часу, і глузду так само, Щоб тривоги твої упровадити злегка в русло. Справ по горло було. Ми, бувало, не бачились днями, Поринаючи враз я в своє, ти в своє ремесло. Ми звикали ділити сьогоднішні й завтрашні справи, Розмовляти сьогодні про наші вчорашні діла. Стало звичним для нас: поглинаючи поспіхом страви, За черговим сніданком балакали ми спроквола. Ми взаємною вдячністю завжди бували багаті. Все було – наче знахідка, все ми несли дарувать. Тільки – знахідки зникли, дарунки тепер – лиш по датах, Все – як треба, й немає за що і «спасибі» сказать. Купа звичок дрібних наші будні повільно труїла. Як я їв, як я пив – наперед ти це знати могла; Як я вилку підносив, як брав, умиваючись, мило, Як сідав я за стіл, як підводився із-за стола. Все удвох та удвох. Вже і погляди в’януть у тузі. Й випадкових гостей все тепліше приймаємо ми. Через рік, через два ми самі вже запрошуєм друзів, І вони учащають, і нам уже добре – з гістьми. В суперечках про вічність ми губимо час безпощадно. Розстеливши газету, на чай розставляєм чашки. Та лишившись удвох, ми ще сходимось в думці принадній: «З ними добре було, та удвох нам найкраще таки». Нам найкраще удвох – отже, що нам незгоди та сварки... Отже, ладимо ми у потоці і звичок, і справ. Та настав-таки день: як поштову листівку чи марку, Наше спільне життя день той сірий проштемпелював. То неділя була. Суперечки, балачки хапливі... Ми, ображені, сіли в кутках: я – в однім, в іншім – ти. Ми зіткнулись тоді з чимось сірим, великим, жахливим; Тоді вперше здалось нам, що поруч – полон пустоти. Не хотілось розмов – все з’ясовано, наговорились. Спати – й рано, й стелити оце ж би комусь довелось... І тоді, наче змовившись, на телефон подивились І при ньому зійшлись: у гостину покликать когось. Ось і гості прийшли. Ми найбільше, либонь, гомоніли, Миттю все у кімнаті поставили майже сторчма. Ми за галас бездумний від себе сховатись хотіли, Та настирлива думка витала понад обома: Що це вперше в гостях ми полегшення разом шукали, Що омріяне щастя самі відпускаєм кудись. Чим сумніше було, тим міцніше гостей ми тримали. Врешті, все ж відпустили і знову віч-на-віч зійшлись... Та потому не раз нам так хороше вкупі бувало; Працювали ми поряд, вже долю свою не кляли, А проте пам’ятав я – навряд, щоб і ти забувала – Ту неділю, яку так безрадісно ми прожили. Відчуваючи це, ми дивились очима сухими, Розуміли, що вже не закреслити день той сумний. Там початок кінця, де в бажанні лишитись глухими Вперше ми своє горе сховали за галас чужий. Четверта сторінкаПам’ятаєш кімнату з холодною завжди стіною, Із потертим диваном, зі скрипом розхитаних рам? Ти все рідше і рідше туди приїжджала зі мною, Хоч, траплялося, ти і до ранку лишалася там. Ти її не любила за вічно неприбрані речі І за те, що не світла і що не тримає тепла, За нещільне вікно, тимчасовість холодної печі І за те, що кімната й сама тимчасова була. Я тоді ображався. Покинув на тиждень роботу. Килим я роздобув. Замінив також вибите скло. Цвяхи в стіни вбивав. Чоловічу незграбну турботу Спрямував я невміло на затишок, світло, тепло. Все даремно було. Стало вітру та холоду менше. Та лишився той самий невижитий дух бівака. Може, тісно? Але ж нам така кімнатина – не вперше. Для закоханих двох хіба ж мало – кімнатка така? Ми були – як щенята; ми сліпо на все натикались, То з кімнати, то з ліжка вели ми незлагодам лік. Закохатись нескладно – ми просто, як всі, закохались. Та непросто ж бо як вікувать око в око весь вік. Скільки в тій комірчині ми заліків разом зубрили. Там довкіл керосинки ми грілись непевним теплом. Скільки в долю мою ти вкладала терпіння і сили. Скільки креслень моїх підправляла за спільним столом. Я недавно там був. Там при нашім від’їзді нагальнім Різні речі забуто: халатик твій синій висить. Два кривих костилі ще стирчать у стіні капітальній, І запилена рама звисає із них навскоси. Так, ще пам’ять жива – нам і згадувать навіть зарано, Як сутужно було, як затишного праглось житла; В день народження ти в старовинну потріскану раму Вклала знімки свої і на пам’ять мені піднесла. Двадцять знімків твоїх всі я здавна до рисочки знаю: Ось два роки – гольцем, ось ти з бантом – смішливе дівча, Ось – уважна школярка, а тут, біля правого краю, Ти у віці, в якім я уперше тебе пострічав. Як забути я міг твої знімки у нашій кімнаті? Ось вони тут по-давньому – так, наче ти не пішла. Там начало кінця, де на фото старім, жовтуватім Віднаходять тепло, а в собі не знаходять тепла. П’ята сторінкаРозлучилися ми – то й сидів би, здавалося, мовчки, Зрозумів би тверезо, що це ж бо життю ще не край. Так чому ж я пишу, в цім листі не тамуючи жовчі, Наче я не забув, наче скрикну ось-ось: зачекай! Зачекай, не іди! Та хіба ж я заклятий журбою Знову все пережить! Всоте мучити серце: «Чому?» Приїжджай-но – до ранку пожуримось разом з тобою. Як журитись, то вкупі, бо прикро усе ж одному. О закохані, будьте готові сприйняти удари, Після довгого щастя лишитися на самоті. Всі романи звичайно весіллям кінчають недарма, Бо не знають, чи доля всміхнеться герою в житті. Чом так сумно мені? Чи ж попереду днів небагато? Чи ж птахи не співають, не пружаться стебла трави? Чи ж, узявшись негайно за вічні діла непочаті, Не забуду я все, закасавши тугіш рукави? Ти такої ж натури, ти плакати також не будеш, Лиш будильник старий примудришся заводить ривком. Ти поринеш в роботу... Поклавши забути – забудеш, А забувши – відріжеш, відріжеш – забудеш цілком. До сьогодні мені по зав’язку журби вистачало. За останні роки не мені похвалитися днем, Коли чув, як-от зараз, потужну снагу небувалу, Коли дії жага так пекла мене лютим вогнем. То чого ж мені сумно? Навіщо пишу без помарок Про колишні події і хмарних, і сонячних дат... Лист настільки тяжкий, – не придумано поштою марок, Щоб його оплатить, щоб отримав листа адресат. Я його перегляну й подумаю ще, погадаю: Відправляти чи ні? І, либонь, я таки не пошлю. Я на цих сторінках підозріло нестерпно страждаю Для такого спокійного слова, як «я не люблю». Не люблю я хіба? То чому ж тоді нині бажаю, Щоб роїлися згадки крізь ночі тяжкий каламут, Наче я і забув, і не скоро забуду до краю, І поїхати хочу, й не проти лишитися тут? Телефон під рукою. Наблизитись до апарата, Додзвонитись до станції, потім замовить Москву... За хвилину – карбованець... Зовсім мізерна оплата За слова, без яких, видається, я не проживу. Тільки б чути твій голос! А там ми відчуєм обоє, Що не зраджена спільність, у всьому – лиш наша вина. Що нам треба негайно відправитись на Бологоє, Щоб зустрітись-таки, щоб усе прояснити сповна. Лиш не думати довго. До завтра не стане терпіння. Все закінчиться тим, що я дійсно тобі подзвоню... Я в готелі лежу, у кімнаті моїй – безгоміння. Жду експреса на Північ, настирливі гадки гоню. В очі дивишся ти: може, знаю я спосіб незнаний, Щоби вічно кохати, зв’язавши обірвану нить, – Може, взяти за комір кохання – й затримати з нами? Е, чого забажала! Якби ж то я знав, як чинить! Чи б поїхав тоді я? – Тримав би тебе я настійно. Чи ж розсталися б ми? – Нам би жити у радощах стріч. Ех, якби ж то я знав! – Я не знаю рецептів надійних, За якими любов пильнувати можливо, як річ. Ні, мій друже ласкавий, дзвонити не хочу й не буду. Ми до згоди прийшли – й зовсім легко, здавалося нам. Тож не плачмо тепер. Скоро – поїзд за мною прибуде. Ти далеко – тим легше намученим нашим серцям. Так, сутужно мені в метушливості цій одинокій. Лиш уміння трудитись боронить мене від біди. У роботі постійній знаходжу розраду і спокій; Так плавців тренування трима на поверхні води. Що ж так сумно мені... Тут кінчалась сторінка остання. Я собі уявив, як він речі збира спроквола. Як ховає квиток, як закурює він у мовчанні, Вже готовий на поїзд, що зветься «Полярна стріла». Залишивши листа, я поквапився сходами круто, Я старого портьє обережно за руку піймав: – А скажіте, будь ласка, яким залізничним маршрутом Вибув той, хто мій номер останніми днями займав? – Я не можу сказати; дивуєшся людям, буває. Із валізою він надвечірком спустився сюди. І коли я спитав, чи далеко жилець відбуває, Він запнувся й сказав, що не визначив точно, куди.
|