|
Був він немолодий, та бравий: Йшов під кулі, в атаку першим. Будував мости, переправи, Ні на крок од своїх саперів; І поліг під самим Берліном, На останньому полі міннім, Із коханою не прощався, Не дізнавсь, що народить сина. І зосталась жона в Тамбові, І зосталась в полку сапернім Та, що стала його любов’ю В чорнім літі у сорок першім; Що не думала в грізну пору, Чи не кине її коханий. Та війну всю пройшла з ним поруч, Не боялась ні смерті, ні рани... Вигод будь-яких не бажала, Не просила собі нічого Та від куль його закривала, Як несла із вогню тяжкого. По ночах його доглядала... Про дарунки і не гадала. Не благала, щоб кинув діти І щоб їй писав заповіти. І не дуже була й красива, Тонкостанна не дуже наче. Тільки, видно, не в цьому сила, Він у сукнях її й не бачив – Все в чоботях та в гімнастерці, Завжди з сумкою санітарки, На дорогах, де плач у серці, Де від куль і снарядів жарко. В чім жіночу красу побачив? Може, в тім, що відважна, сміла? Може, в тім, що людей жаліла? Може, в тім, що кохати вміла? А що дуже його кохала, Що життя йому віддавала – Це вже точно, по всьому знати... Хоч признався він, що жонатий. Жінці пенсія йде спокійненько За полковника, за покійника; Старший син заробляє сам уже, Навіть донька вже рік як замужем... Десь живе іще й та, з дитиною, Що на фронті була дружиною. Гірко їй від життя важкого, Тільки їй не належить нічого. Тільки їй та її хлоп’яті, Що навчилось уже читати, І костюмчик, й взуття без латок – На її, медсестри, зарплату. Хлопчик часом про батька чує, Що був добрий і наймужніший. Та на зшитках (мати купує) Хлопчик прізвище матері пише. Має він і сестру і брата, – В них нічого ке буде брати. До гостинців йому байдуже. Тільки матері хай не паплюжать. Хоч, припустимо, й винувата, Що на фронті кохала тата. Та навіщо ханжі ще й нині Прямо в душу плюють дитині? Перестаньте чіпать хлопчину! Має право він добре знати, Що на фронті батько загинув І поранена двічі мати. Є в хлопчини лопатка, й коники, И фото – одерська переправа, Де із батьком його, з полковником, Мати поруч, бо має право. Досі вірна і неодружена, А неслава та – незаслужена. І несе вона мовчки муку. Поцілуй їй, як стрінеш, руку!
|