|
На землі яванській, що в тропічнім мреві, Хлопець вмер в жаротний душний день січневий. Вмер без покаяння, не зронивши й звуку, При стіні в’язничій з темного бамбуку. Вмер із ясним зором, вмер із серцем чистим, Вмер – як заповідано вмирати комуністам. А за крок до розстрілу, в ніч свою останню, Він побачив землю в білому убранні. Білі, як бавовна, у снігу ялиці, Сірі, ніби порох, від осмути лиця, В сніжних далях – Горки (біль неутоленний!), Де в цей день січневий вмер товариш Ленін. Хлопець не очима це – серцем видів зрячим, Бо в житті ні разу снігу він не бачив. І ялиці зріти хлопцю не припало, Та він знав, що люди при труні співали, Й по-яванськи вторив, що у світі всюди З «Інтернаціоналом» трудящі прав здобудуть. Ленін був всю ніч з ним в передбур’ї битви, По-яванськи Леніна він всю ніч розпитував. І коли товариш Ленін на світанні Вийшов, давши відповідь на усі питання, Звівся у кайданах він, вождем натхненний, Кров’ю написавши на бамбуці: «Ленін». Це було під небом, пальмами підпертим, У тюрмі на Яві в ніч перед безсмертям. Я кажу – безсмертям, бо безсмертя сяє Не лише в тих літерах, що весь світ їх знає, Що, в граніт вкарбованим, Їм світити вічно При стіні Кремлівській полуменем кличним, Айв оцих, що кров’ю праведно зоріють На стіні бамбуковій, – хоч їх завтра змиють.
|