|
Я сьогодні повідати хочу Про політрука в нашій роті. Він війну починав на кордоні І поліг, перший раз, під Смоленськом. В чорнім небі, коли він конав, Не було й промінця перемоги. – За Вітчизну на бій! – крикнув хрипло. В бій за Ста... – так смерть обрубала. – Скільки б там і гіркої, й страшної З цим ім’ям не лучилося правди, Що ми потім взяли на плечі, Це також була правда в ту пору. З нею вмер він, пішов під кулі. Він удруге поліг в Сталінграді В перший день, в першу мить прориву, Не уздрівши, як ми фашистам Починаєм платить по заслугах. Помираючи, інші люди Шепчуть «мамо» і «боляче» стогнуть. Скреготнув він зубами: – Прикро! – Певно, більше за все на світі Знать хотілось: як буде далі? Третій раз він поліг під Курськом, Коли ми їм хребет ламали. День був люто спекотним. А небо – Було синім. На плащ-наметі Ми у затінку вбитого «тигра» Помираючого примостили. До землі притулившись щокою, Він лежав і вперто слухав Голос бою, що мчав на захід, Свойого останнього бою. А четвертий раз він загинув За дніпровською переправою, На плацдармі, на п’ятачку. Умирав від утрати крові.: Ми доставить його не могли Знов на лівий берег Славутича. Він долю не кляв, не лаявся. Він був рад, бо, що не кажіть, Помирає на. правому березі. Хоч побачив Дніпро уперше Того ранку, в день смерті своєї. Хоч родом на цей раз він Був не київський, не полтавський, А з далекої Караганди. Мав політрук в нашій роті Ім’я дивовижно довге. За чотири кривавих роки Війна його так подовжила, Що в одному рядку не. помістиш: Іванов було в нього ймення, І Гриценко, і Кондратович, Акопян, Мурадов, Долідзе, І ще раз Іванов, і Лаціс, Тугельбаєв, Слуцький, і знову Іванов, і ще раз Гриценко. На політрука в нашій роті – Нагородних писали гору. Разів три-чотири вручали Нагороди йому перед строєм, А частіш за все не встигали Або десь у шпиталях вручали. Дві відзнаки віддали сім’ям, А одна, – ходить чутка, велика, – Його ще й донині шукає... Коли вмер четвертого разу, Вже видно було перемогу. Та війна залишалась війною, І на довгій її дорозі Ще багато разів він загинув. Вісім раз ми копали могили, Вісім тіл його ми зарили, Тричі в російську, в російську, в російську, І в українську, і в українську, І ще один раз – у білоруську, На сьомий раз – у братню польську, На восьмий – в німецьку землю. На дев’ятий раз – він не загинув. Він дійшов до Берліна з нами, З перев’язкою на голові Він на сходах рейхстагу знявся З нами разом, з ротою нашою: І невидимо для сторонніх Вісім політруків стояло Поряд з ним, хто дійшов, з дев’ятим. Саме так це було, тому що Всю дорогу, чотири роки, Кожен з них був душею роти. А душа, як кажуть, безсмертна! Не попи, а ми, комуністи, Що безсмертна вона, говоримо, Якщо вкладена в наші душі, Якщо вкладена в наше тіло, Якщо ми своє смертне тіло Безстрашно спалили в огні На війні Вітчизняній. А де ж наш політрук дев’ятий? Кажуть, що секретар райкому, Кажуть, що бригадир у колгоспі, Кажуть, що дипломат на Кубі, Кажуть, що в житловідділ послали, Щоб на совість усе, без обману... Кажуть, що в Партійній комісії, Аби відновить справедливість, День і ніч сидів над паперами, Що торкались живих і мертвих, Що лишились від тих недобрих, Повних стільки біди часів... Очевидно, всілякі люди Його в різних місцях зустрічають – Отож і по-різному кажуть. Певно, він на війні був не тільки В нашій з вами стрілецькій роті, Певно, він був і в інших також, Не скажу, що в усіх, та в численних, Щастя наше, що так це було, Щастя наше, що так воно є!
|