|
Зима сорок першого року, – Яка ж то ціна їй, збагни!.. Та входить у моду потроху Не згадувать тої ціни. І все ж, коли хуга нівроку Окопні нагадує дні, – Зима сорок першого року, Як совість, проснеться в мені. У пам’яті все на прикметі – І друзів поділиш, бува: Одні – окопались в Ташкенті, А в тих за плечима – Москва. Одним головне – уціліти На цій смертоносній війні... Слова оті цвяхами вбито У пам’ять солдатську мені. Хто жив з ними й вижив, – не буду За давністю літ називать. Та жарту того не забуду – Не варто його забувать. Не з тим, щоб ославить жорстоко, – А душу пізнати до дна... Зима сорок першого року, – Як міра висока вона. Про неї не всує говорим, – Старий пам’ятаючи гарт, І нині мірилом суворим Когось перевірити варт!
|