Нехай в Москві сухий, недобрий хтось, А іншого картають справедливо, Що він прилюдно вилаяв когось, Когось там вислухав нетерпеливо; А третього діла взяли в полон, Він заховавсь на роки від знайомих, І, як папуга, хриплий телефон Знай бреше вам: «Його немає дома». Та ти і сам, на строгий погляд чийсь, Занадто вже квапливим став, сухішим, А головне, говорять, що колись Ти кращим був, – як ми усі, між іншим. Та от на чужині, куди війна Закинула тебе, як у безодню, До тебе дійде слух, як новина, Про москвичів, що прибули сьогодні. В Москві, було, помітним ледь кивком Вітались ви при зустрічах порою, – А тут – хоч на машині, хоч пішком... – Де, де вони? – І вже шофер з тобою. Ти оглашаєш ніч гудком гучним, Ти гониш в дощ стрибаючий свій «віліс» В німецьке місто, в незнайомий дім, Де москвичі, здається, зупинились. Ти довго світиш фарою в двори, Чужу там тарабарщину читаєш. Немає перехожих, хоч помри, І де цей дім, ніяк не відгадаєш. Костьол, особняки, із темноти Воріт вищання душу тобі крає. Та от знайшов, знайшов, нарешті, ти, Тебе вже по-російськи хтось гукає. І відчиняють двері, й пізнають, Якби в Москві, то, може, й не пізнали б. – Ну як ви тут? – А ви, давно ви тут? А ми оце вас тільки споминали... О мова ця між нашими людьми – Сердечна, добра й божевільна часом. Як дивно, що в Москві і досі ми, Я і вони, ми не дружили разом. В жінок на кухні вже вогонь горить. – Вечерять з нами лиш, бо, може, ще від’їдем! – В літах актор задиханий біжить, Аби дістать горілки у сусідів. Когось там будять, щоб ішов до нас З гітарою. – Не проти? Поспівати. – Та як тут проти! – Ну а зараз час – За стіл скоріше просимо сідати! Ми сіли всі до зсунутих столів, І тісно нам, горілка в чашках чайних, Шукаю я нових душевних слів, Таких простих і зовсім незвичайних, Щоб їм сказати, що не той я, ні, Яким вони мене в Москві видали, Що інший я. І не збагнуть мені, Чому одне другого ми не знали! Іще когось там будять і зовуть. – Хай прийдуть всі, ми можем потісниться. Для всіх є місце, через те, що тут – Росія, за порогом – заграниця. І от приходить жінка, ще зі сну, З гітарою, взуття на босу ногу. І вже співа, співа про давнину, Про ямщика, про вітер і дорогу. Про дім, про степ і про далеку даль. Та пісня серце розрива на частки. Російська наша зболена печаль, Але й вона на чужині – як щастя. Не відчувати б тільки самоти, Почути мови акаючу ласку. Скажи, цю ніч ти будеш берегти, Як із дитинства материну казку? Скажи, скажи, ти не забудеш їх, З ким ніч тебе звела з своєї волі, Тобі і рідних, і тобі чужих, І наших, наших аж до сліз, до болю? Ти ж відтепер не будеш вдома там Забудькуватим, серця не остудиш? Ні, обіцяй! Ти обіцяй всім нам! Скажи, не будеш? Ну скажи, не будеш? Не відаю. В Москві зустрінетеся ви І обміняєтесь байдужими кивками? Напевне так, в киванні голови Вся ваша приязнь. Як було між вами. Та все ж таки крізь роки й заметіль В душі мелькнуть не згаслі ще картини: Гітара, ніч, російська ця артіль На чужині холодній, мов крижина.
|