|
Скляна тисячоверста товщина В твоїм вікні постала від розлуки. За ним застигли голоси і звуки, – Німий той світ мій погляд протина. Ось ти прийшла, присіла край вікна, Всміхнулася комусь і встала знову, Сказала щось... Про мене новина? Яка вона? Не чую ані слова. Яке ж бо неможливе те страждання, Подавшись в даль, знов стать глухонімим! А що, як нам обом на оправдання Прийшла оця розлука в спільний дім? Ти пам’ятаєш вечір – чесну пору, Коли, здавалось, скажем все в ту мить... І раптом – скло. І губ нечутний порух, Не чути, як і серце стукотить.
|