|
Я в емігрантський дім попав В свят-вечір, під різдво. Мене сливе ніхто не знав. Я мало знав кого. Господар цих гостинних стін Всіх, кого міг, позвав: Радянський паспорт завтра він Одержувати мав. Сам консул був. Японський дім Ковчега був повніш. Душа жила російська в нім, – На стіл – останній гріш. Серед різдвяних тих гостей – Мужчин, побляклих дам, Напевне, люди всіх мастей Були зі мною там: Тут був картяр, і спекулянт, І продавець собак, І просто драний емігрант, Бідака-неборак. Коли вино раз п’ять крізь зал Пройшлося вздовж столів, Господар дуже тихо встав І так стояв без слів. В його руці бокал вина Тремтів. І він тремтів: – Панове, Русь... Вона... До дна! – І заридав при тім. І враз повірив я йому, Як тільки вірить вмів, Хоч і не знав, хто він, чому Покинув край батьків. В якій тинявся чужині, Чим тридцять років жив І справедливо тут чи ні Прощення заслужив? Ні, я повірив не сльозам, – Хто ж не проллє сльози? – А вицвілим старим очам, Де вже нема грози. Але, як хмарка після злив, Грози останній слід, Відбилось світло інших нив, Засяяв інший світ; Із баржі крик, що в даль шуга, І волзька рінь з піском, Безмежна туга, як жага, За житнім колоском, За піснею, котру водив Отам бог з на й коли, Яка в Харбін, Шанхай, сюди Брела слідом з імли. Гіркі б так виплакать думки... Та їх не подолать, Немов обручку, що з руки Ніколи вже не знять. * * *Було все звичне і просте, Ножів, виделок стук... «Панове», – навіть слово те Не дивувало слух. Господар сам, що, як ножем, Мені у груди ткнув, Став знову просто дідусем, Що, випивши, сплакнув. Ще від банкету дім дрижав, А я – в кутку, в тилу... Босоніж ген моя душа Ішла по битім склу. До тої жінки, що видав Завжди одну, одну, Котру я часто покидав, Як рідну сторону. Що не з добром була сама, Кохала, ні, – бог зна... Вітчизни ж другої нема – Лиш тільки ця, одна. А може, творить білий світ Звичайний суд судьби. Там в шані свій законів звід, Свої святі карби. І на судейськім тім столі – Закон: кохать повік Ту жінку, на чиїй землі Ти їй себе прирік. І все на тій землі не так: Мороз, то свист пурги... За що ж бо любиш ти, земляк, Берези та сніги? * * *А в домі відкривався бал – Усі кутки гули, За вальсом вальс розносив шал. Здригалися столи. Давно заривши свій талант, Наємник за сто єн, Тепер був сивий музикант – Клубок з опухлих вен. Я цілу ніч із ним сидів, Не склеплюючи віч, І мукою твоїх видінь Був повен всю цю ніч. Був дім чужий і зал чужий, Чужий, безглуздий бал, А він всю ніч мені служив, Про тебе грав – не спав. І, як вигнанець, слухав я, Столом підперши лоб. Далекий край, мені сіяв І прикордонний стовп. І там, за ним, – знов рисочки Лиця твого бринять... Немов обручка, що з руки Ніколи вже не знять. Мене ти прагнула в ті дні Затримать, щоб зоставсь... Та ні з ким передать мені Покутного листа. І все одно в чужі краї Твій відгук не дійде. Я знаю, консулів твоїх Немає тут ніде. Якби змогла ти зрозуміть Мій відчай... Не відмов Мене прийняти з грозоліть В твоє підданство знов.
|