|
Мені в цей день була обіцяна Поїздка до кварталу негрів, Що серед міста – ніби тріщина, Грузьке, кіптяве царство нетрів. То рана, що незарубцьована, То болі, що незаліковані Ні боротьбою Джона Брауна, Ні Бічер-Стоу, ні Лінкольнами. Жили в готелі ми комфортному, Куди (кажу це не для рими) Пройти не так і просто кожному Повз охорону під дверима. Там щодобово на рекламі, Яка виблискує яскраво, Віншують важно номерами Тих, що на номер мають право. Тих, родовитих, знаменитих, Що їх зустрінеш тут щодень ти: Два королі із недобитих І три бразільських президенти, П’ять – із дрібних, країн, до речі, І, безперечно, містер Черчілль. І от в готельний дім-святилище, Що знехотя, та нас впустив іще, Зайти повинна білим днем, Щоб повезти мене в Гарлем, Одна знайома негритянка. Сказав я: «Чи не крапле, бач, Як ми самі до неї спустимось?» Та пояснив перекладач, Що цим помилки ми припустимось, Бо може, виникнути з того Химерна думка і потворна, Що я вважаю непристойним, Аби зайшла в мій номер чорна. «Та я ж радянський!» – «Тим і краще, Тому й підніметься до вас вона, Щоб серцем всім відчути вашу Радянську солідарність класову». Годину в номері сидів я ще. Тоді з’явилась провідниця, Немолода, ледь-ледь сивіюча, Спокійна усмішка іскриться. Учителька – у себе в школі, А тут – швейцара погляд темний, А тут – лише зусиллям волі Пройшла крізь стрій вона готельний. Ми троє в ліфт зайшли порожній. Ліфтер натис на кнопку зло. І, ніби в паніці, тривожно Побігли цифри на табло. Як завжди, гамірний, та прісний, Був вестибюль увесь задимлений Й чекав когось у сотнях крісел, На перехожих і не дивлячись. Як завжди. Але він в цей час Побачив нас, побачив нас! Як він дивився, вивернувши голови І не донісши до ротів сигар, Немов зустрівши на майдані голого, Немов діставши ножовий удар... Були ми двоє білі. Чорношкіра Посеред нас була вона. Від інших на відміну, віра Червоною була на трьох одна. Під руки взявшись, ніби із сестрою, Ми йшли сміливо крізь ворожу силу, Крізь сотні білих ми, червоних троє, – Неначе всім їм ляпаса вліпили. Я шкірою відчув тієї миті, Інакше відчувати я не міг: «Якщо людей на кольори ділити, То на червоних – нас і білих – їх». На білих – тих, що всім вони відомі, Що їх назвати важко і людьми, На білих – тих, у розумінні тому, Яке з дитинства пам’ятаєм ми. На білих – тих, що в Африці, в Європі, Червоні, ми, прорвавшись крізь пітьму, Розіб’єм врешті-решт на Перекопі І в море скинем з берега в Криму!
|