|
Холодна сцена у Берліні. Співав там німець, мов із пам’яті Він повертав роки нетлінні Повік незгаслої Іспанії. На тій землі він був поранений. І, звинувачений у зраді, Гестапом страчений зарання він, Але не зломлений насправді. Блідий, немов воскреслий з попелу, Стояв він вірою і правдою. Котилась, як відлуння Опору, По залу пісня канонадою. Він над уламками Берліна Співав те ж саме, що в Іспанії, Що в семирічнім карантині Було стражданнями обпалене. Мінялись оболонки тіла, І рухи, й паспорти, і гасла. Але в душі не перетліла, У серці пісня не погасла. Вона, в катівнях огрубіла, Вона, простуджена в негоду, Вона, рубцьована й змарніла, – А все ж явилася народу. Вона долинула до залу, Теплом повіявши на холоді. Одні, впізнавши, заридали, А інші погляди відводили. Тим, хто віддав її на муки, Вона докірливо мовчала І положила тихо руки На плечі тих, кого впізнала. На ній була та сама одіж, Немов з’явилась прямо з фронту: Плащ і шкірянка, а насподі Ще й тельманка з значком Рот фронту. Той, хто співав її, здавалось, Ішов на бій, як там, в Мадріді, І губи, вогнищем зігріті, Сердець пробуджених торкались. * * *Ми вдвох з концерту повертались, Обнявшись, як солдат з солдатом, По тих зруйнованих кварталах, Де я пройшов у сорок п’ятім. І мовчки він ішов зі мною Над кам’янистим кладовищем, Не так давно ще взятим з бою, А нині – просто попелищем. Я співчуттям пройнявсь нестерпним До нього, німця, як до брата, – Що не зумів у тридцять третім Свою країну врятувати.
|