|
Ми з племені, що як надумало Дружить, – то уміє дружить. І жодної форми минулого Не прийме для слова «любить». Ну що ж, спогадай мене мертвого Бідова моя голова – Не осінню сорок четвертого, А років раніше на два. Де мужність не раз уже виявив, Де строго, по-юному жив, Скипав од кохання, як пінява, – Кохання ж і не заслужив. На мить уяви: я на Півночі, Кохаю в заметах сипких. Смертельне поранення вимучить, Щоб я і довіку затих. То як же душа не розколеться Од тих несподіваних слів, Коли ще не далі околиці Я серце твоє захопив. Коли за горами, за долами Любив тебе хтось у той час. Коли із вогню та у полум’я Тебе метеляло між нас. Тодішній помер я – домовимось, І квит. Зостається мовчать. А з нинішнім – стрінемо провесінь, Щоб знову розмову почать.
|