1Сусідом школі музикальній Раз довелося буть мені. То скрипки плавно і печально Пливли, як риби в глибині, То, ніби дощ затятий зранку Журбу вливав у жолоби, Галасував безперестанку Один і той же звук труби. А потім на роялі грали: До-сі! Сі-до! Туди-сюди! Немовби душу вибивали З чийогось тіла назавжди. 2Коли захочу я у п’єсі відтворить Нудьгу, яку, на жаль, буває непідвладно Ні лікарю армійському скорить, Ні женщині, що нас зігріти ладна, Ні навіть тій, яку обняти б рад, Аби з далечини – їй крилонька для лету, Оту гірку нудьгу, що третій день підряд Так владно узяла всього мене в лабети, – Я, знаючи, що стислість дорога, Сім нот в епіграф виведу, а далі Ремарку напишу: «Нудьга, Внизу хтось грає на роялі». 3Три дні живу в пустім німецькім домі, Пишу статтю, немовби віз везу. Я сам як перст, хоч, правда, є знайомі: Моя нудьга та музика внизу. Ідуть дощі. Затишшя. Раз на день Земні громи лиш поколишуть небо. Шофер загляне, вкотре заведе: – Машини треба вам? – Та ні, не треба. – Шофер нудьгує також. Там, внизу, Він на роялі розпинає руки І кожен день витискує сльозу Одним і тим же – піснею розлуки. Він згоджувавсь, по дружбі, припинить: – Постукали б, як облягло журбою... – Та пісня ця проста у першу ж мить В жорстокій тузі обнялась зі мною. Такими, видно, піднялись ми в лет. Печалимося й плачем від простого. І для солдата – університет У ці хвилини просто ні до чого. Він слухає розстроєний рояль І пісеньку попутника сумного. Йому до сліз себе самого жаль, Мов щастя відвернулося від нього. Тоді йому здається, що помре, Що й з ним оте усе, що в пісні, буде, Світ невмолима куля забере, Дружина вірна геть його забуде. Ні, попросить шофера – сил нема. Твоя тут влада. З далини страшної Почуй усе, постукай там сама, Хай пісня тут не тужить наді мною.
|