|
Тебе навік взяла війна... Та жінка ще не зна нічого: Ми містом бродимо, – вона Про тебе згадує – живого. І чим полегшить їй біду? Можливо, завтра серед бою І я зненацька упаду, Зрівнявшись долею з тобою. І буде друг мій фронтовий, Як я, знайшовши адресата, Вже іншій жінці: «Він живий...» Неправду втомлено казати. Печальна, друзі, доля в нас: Ми все збагнем і не осудим, – Та їй про мертвого не раз Нагадувать невчасно будем. Не ми врятуємо її – Хтось інший в надвечір’я гоже Простягне руки їй свої І мертвого забуть поможе.
|