|
Я знав у Вязьмі ветхий дім. Одну лиш ніч жили ми в нім. Ми їли те, що бог послав, Пили, що наш водій дістав. Пекла свинцем нічна пітьма. Хтось ніч прожив, когось нема. Та певен я, що в смертний час Він за столом побачив нас. В ту грізну ніч смертей і ран Ми всі забули про обман, Про те, як можна буть скупим, Тремтіти над майном своїм. Життя в ту ніч веліло нам: Все навпіл – кров і хліба грам. Я знав у Вязьмі ветхий дім. Тлів прах його в диму гіркім. Нелегко буде в мирні дні Знайти вуглини цегляні. Та ми на згарищі рудім Гуртом відродимо цей дім З такою ж піччю і столом І навхрест виклеєним склом, Аби в цім домі все було Таким, як серце зберегло. Коли, можливо, хтось із нас Сорочки другові не дасть, Хліб не поділить пополам, Набреше нам, чи зрадить нам, Чи, ласий до чинів гучних, Забуде друзів фронтових, Ми суд солдатський зберемо, В цей дім його ми зашлемо. Хам марить там від самоти, Неначе вранці в бій іти, Немов, як бреше в судний час, То бреше він останній раз, Мов хліба в нього не бере Той друг, що ввечері помре, А він лиш пальця подає Тим, хто за нього кров проллє. Хай тільки сором замість нас Посидить з ним у пізній час. Нехай зіниці скажуть нам, Чи був за тим столом він сам. Якщо не був – наш дружній стан На одного тіснішим став. Коли ж він справді там сидів, Тоді не треба зайвих слів. Відчує все він, що здобув, Хай просто скаже: – Я там був.
|