|
Був малим. Бабуся розказала, Як дівча в могилі ожило, Як воно знетямлено ридало, Як це страшно для живих було. Як, почувши незвичайні звуки, Із могили пагорб враз зняли Й вираз жаху, нелюдської муки На її лиці спостерегли. Хворів я. Уже втрачав надії. Рідну ж неньку про одне просив, Щоб мене на зло тій летаргії Двадцять днів ніхто не хоронив. * * *Вже любов прощається із нами, Їй не жить. Це знаєм я і ти. Просить вона спраглими губами Допомоги. Як їй помогти? Завтра серце відлупить востаннє. А після, осіннім мокрим днем, Кинувши землиці на прощання, Хрест на ній поставим і підем. Ну а раптом це поспішна дія, Раптом нас покинуть не змогла І не смерть її, а летаргія В мертвий світ підступно завела? Ми уже готуєм виправдання, Круглі, одрихтовані слова. А вона ще в полум’ї страждання Щось до нас шепоче, півжива. Наслухай її, поки не пізно, Чуєш ти, як прагне вона жить, Як нас молить – трепетно і грізно – Двадцять днів її не хоронить.
|