|
Був друг у мене, побратим, Людина чарівна, Та бачились ми рідко з ним, Що вдіяти – війна. Ми роз’їжджалися не раз, Таке було життя. Та дружба там не напоказ, Де справжні почуття. Такий не плаче, що дано Нам розійтися знов; За мене питиме вино, Та мовчки, без промов. Не розцілує при юрбі, Щоб бачили навкруг... Так звідки знати це тобі, Що він – мій перший друг? Що з ним пройшли ми чорні дні, Палючий небокрай, Що в пеклі з ним були на дні... Що ж, не для друзів рай. Приїде раптом у Москву, Розмова наша ось: – Ти ще живий? – Та ще живу! – Коли ж ми зберемось? Не можеш, чортів сину, знов, Забув своїх, авжеж... Не гнівайся! Ходи здоров!.. Чи не до неї йдеш? До неї? Жди. Я завтра сам Зайду до вас на чай. Та ні. И без мене добре вам. Привіт передавай. А втім, не треба привітань. Ми – друзі, а вона Мене не знає, як не глянь; Бувай же, старина! Це так! Не знаєш ти його, Товариша мого, Ні слів його, ні діл його, Ні вірності його. А він би міг розповісти Про тебе й при тобі, Ким стати не зуміла ти В моїй важкій судьбі. Він свідок ревнощів моїх, Болючих, як нарив. І, правду кажучи, за них Тебе він не любив. * * *Був друг у мене, побратим, Людина чарівна. Та бачились ми рідко з ним, Що вдіяти – війна. Тепер печалитися час, Та серце не сліпе – Він був людиною, хоча І не любив тебе. Давай з тобою пом’янем Його на самоті. Вином гіркі слова зап’єм, Як при його житті. Отим вином, що він привіз, Коли в Москві гостив. Не треба тільки сліз. Він сліз Найбільше не любив.
|