|
Коли доводилось повзти Під муром полум’я мені, Я думав: слава богу, ти Далеко, а не в цім вогні; Як добре, що не разом ми, Що ти десь там, де тихий сад І тихий дім, а не громи Страшних, сліпучих канонад; Ти там, де клени золоті, Я тут, де палахтить броня, Як добре, що в своїм житті Не знатимеш такого дня! Та варто нам зустріться знов, І прагну я, щоб кожну мить Ти тут була, де ллється кров, Де бій клекоче і гримить, Щоб їла мій солдатський хліб, За мною йшла, як тінь моя, Щоб сліпнула, коли я сліп, Щоб мерзнула, як мерзнув я, Щоб страхом був твоїм – мій страх, Щоб гнівом був твоїм – мій гнів, Мій голос на твоїх устах, З моїх злетівши, – щоб дзвенів, Щоб не озвався побратим, Товариш у важкій судьбі, Недобрим словом і крутим: – Я – друг! А хто вона тобі? Та ж не вона з тобою йшла В атаку, в смертну гуркотню, Та ж не вона тебе спасла Пораненого із вогню. Ти з нею нині, а тоді Ти з нами був, і всі фронти З тобою в горі та в біді Не їй судилося пройти! Щоб я сказати міг йому: – Так, ти не бачив, як вона Згорталась грудкою в диму, Загинути за нас ладна; Так, ти забув, що біля нас Була вона в найважчі дні, Що врятувала – і не раз – Тебе, закляклого в огні; Як ми скидали знов бинти, Знаходили трофейний ром, Вона – її не бачив ти – Сиділа з нами за столом.
|