|
На цьому кінчати і оповідь час. А сонце багряне висить над степами. В диму задихається сивий Тарас, Якого зв’язали кати ланцюгами. Розкошлані груди хриплять на кострі, А пломінь до плеч богатирських сягає. Зорить він туди, де на синім Дніпрі Козацьке знамено на вітрі ширяє. Крізь полум’я й дим курінним він гука: Рубатись повік з бусурманськими псами, Щоб гостру шаблюку тримала рука, Коли ми виходим на герць з ворогами! Згадаєм Тараса і пісню зведем, Як кулі свистіли над збуреним прахом, Як троє танкістів згоріли живцем, Не здавшись в неволю, над Київським шляхом. Я знаю – Вітчизна їм силу дала, По-справжньому кров їм Тараса служила. Я знаю – вона в ті години текла В їх чорних, набухлих від полум’я жилах. Шапки над загиблими знімем не раз. З батьками бувало і з нами буває... ...Палає над урвищем сивий Тарас, І полум’я вуса йому обпікає.
|