|
Недобру жінку він кохав, Хоч сам і добре серце мав, Був з ворогом сміливим, А з другом – не мінливим; Міг бути вірним другу, В біді подати руку, Піднять в атаку роту, Грудьми стать у негоду! Розумним був і був простим, Вітчизні вмів служити, Та одного в житті своїм Лише не вмів зробити: Відсунуть поглядом на мить, Розгледіти людину, Ту, що живе із ним і спить, Обідає щоднини; ІЦо від початку й завше Була йому найближча, Життя його зламавши І честь його зганьбивши... А та, з якою жив, вона – Ручаюсь, та людина Так досі, мабуть, і не зна, Що значить-то: «дружина». Свої лиш ручки, ніженьки Любила і жаліла, А більше нічогісеньки На світі не уміла. Ні жать, ні сіять, ні косить, Ні думать, ні дітей носить, Ані доглянути тоді, Як він стогнав ночами. Ані підтримати в біді Звичайними словами. Згадаю, жах бере мене, – В житті у неї на одне Уміння стало й сили – Звести його в могилу! А друзі чом не помогли? Це ти і я, – де ми були? Мовчали, помічали Та скрушно все зітхали: Чи зручно нам без втриму Торкатися інтиму? Що ж, так і не торкнулись, Коли помер – проснулись!
|