|
Тут війна, знов зима за вікном розгулялася, Чорноребрі руїни стирчать... Добре, добре що-небудь, щоб ти здивувалася, Нині б, мила, тобі написать? Досі я не умів ні жаліть, ні прощать-таки, Добротою тебе не ласкав, Викидав у розлуці гіркущі я жартики, Злом від зла відбиваться звикав. Нині ж бачу не злою тебе і не впертою, Наче при смерті, рідну таку, Наче лист цей останній з журбою відвертою, Наче всім поквитавсь на віку. Завжди пісня російська одним починається, Та неждано на інше зведе: Знову дівчинкою, що ні з ким ще не знається, Хочу нині побачить тебе. Що не відає поки любові щасливої, Не цілована ще й не жона, Що покіль від жіночої долі мінливої Ні покари, ні ласки не зна. Ми в сусідстві жили. Але знаку секретного Ти хлопчині подать не могла: П’ять хвилин я пізніше виходив з Каретного, Ніж навстріч ти Садовою йшла. Кожен день п’ять хвилин, жодна з них не повернеться: Як складалась різниця, збагни. П’ять хвилин не могла зачекати бешкетниця, В десять літ обернулись вони. По-дорослому любиться вже й ненавидиться, – Може, всі ті літа молоді Я віддав би за те, щоб з тобою зустрітися У Каретнім провулку тоді. Я б тебе оберіг від жури, одинокості, Від печалі, від зрад, від образ... Втім, дурниці це все. Просто хочу в жорстокості Бути добрим з тобою хоч раз. Навіть в дні гіркоти я на долю не ремствую. Як заведено, будемо жить... Та сімнадцятилітнім я радив би, зрештою, На оті п’ять хвилин поспішить.
|