|
Ми знову зазнали поразки, Як це вже бувало не раз, І сонце неслави криваве Заходить за спинами в нас. Ми мертвим очей не закрили, Повинні ми вдовам сказать, Що ми поспішали, не встигли Останню їм шану віддать. Не в чесних солдатських могилах – Лежать на дорозі курній. Та, мертвих віддавши нарузі, Живі ми, товаришу мій! Неправда ж, ми так і розкажем Їх вдовам і їх матерям: Ми кинули їх на дорозі, Зарить було ніколи нам. Здається, ти слухать не можеш? Рукою розмахуєш ти... За слів гіркоту полинову Прости мені, брате, прости, Не гнівайсь на мене даремно, Я з горя кажу ці слова, Я знаю – собою ти важив Пліч-о-пліч не раз і не два. Я знаю – життя те, що мати Зуміла колись тобі дать, Беріг ти в суворій надії Його подорожнє продать. Либонь, народився в сорочці, Якщо ти ще й досі ке вмер, І легше, їй-право, померти, Ніж люто каратись тепер. Ти можеш мені відповісти, Що заздриш загиблих судьбі, Що сраму полеглі не імуть, – Ні, імуть, скажу я тобі. Ні, імуть. Глухими ночами, Як тільки почнем відступать, Воскреснувши з праху, за нами Ті мертві солдати зорять. Солдати далеких походів, Що впали в запеклих боях, Вслухаються гнівно й суворо, Як тужить підводами шлях. І, витримать більше не в змозі, Здається, я бачу вночі – Встають всі полеглі Росії, Полеглим сурмлять сурмачі. Беззвучно гримлять їхні труби, Невидимі їхні сліди, Словами беззвучних наказів Їх ротні шикують в ряди. Не хочуть вони залишаться В забутих могилах своїх, Щоб люті ворожі гармати Безкарно повзли через них. У біло-зелених мундирах, Благословенні Петром, Мертві преображенці Шикуються мовчки кругом. Плачуть сиві капрали, Ріжок закликає в похід, Уперше з Полтавського бою Вони вирушають на схід. Із-під фортець Ізмаїла, Дарма що не знав ретирад, Понуро бреде останній Суворовський мертвий солдат. Гримлять барабани в Карпатах, І труби над Бугом ревуть, Мертві сибірські роти Під Перемишлем встають. На посторонках зотлілих Назад через Німан і Прут Артилерійські коні Розбиті гармати везуть. Ти чуєш, товаришу, чуєш, Як мертві за нами ідуть, Ти чуєш, не тільки нащадки, Нас предки за відступ клянуть. Давай же дамо собі клятву, Що більше ні кроку назад! Щоб знову не йшли за нами Ці тіні безмовних солдат. Щоб там, де спинилися зараз, – На схилах убогий лісок, Струмочок оцей в пів-аршина Та ще прибережний пісок, – Щоб ця, невідома раніше Земля, що життя нам дала, Та стала тим місцем останнім, Куди ота нечисть дійшла. Хай поле оце безіменне, Де випало нині стоять, Тією твердинею стане, Якої фашистам не взять. Адже ж і в Можайськім повіті Знали лиш назву села, Яке уже потім Росія Бородіном нарекла.
|