Жінці з м. ВичугаЯ вас повинен сповістить: Ні, не дійшов до адресата Той лист, що ви в жахливу мить Послали якось до солдата. Ваш муж листа не брав до рук, Його ви словом не кольнули, Він не зазнав душевних мук І не прокляв усе минуле. Коли він піднімав бійців В атаку край руїн вокзалу, Тупа нечемність ваших слів Його, на щастя, не терзала. Коли він тяжко крокував І затискав криваву рану, Ваш лист його іще шукав, Іще було, на щастя, рано. Коли на камінь він упав І обірвала смерть дихання, Він все іще в руках не мав, На щастя, вашого послання. Ще повідомлю вас при цім, Що, загорнувши в плащ-палатки, Вночі у скверику міськім Зарили ми його останки. Стоїть із бляхи зірка там, Тополя – в позі вартового... А втім, забув я – певно, вам Усе це зовсім ні до чого. Нам лист уранці принесли... Через відсутність адресата Його перечитали ми – Ви вже пробачте нам, солдатам. Можливо, з пам’яттю у вас Іїе все гаразд – не дорікаю... Від імені полка в цей час Я зміст листа вам нагадаю. Ви написали, що вже рік, Як з мужем іншим ви знайомі, Що попередній чоловік Вам непотрібен в вашім домі. Що вас біда не обійма, Що живете, немов на святі, Що вам потреби вже нема У лейтенантськім атестаті. Щоб він листів од вас не ждав І вас не турбував би знову... От саме так: «не турбував»... Ви злісного шукали слова. І все. І більше ні слівця. Ми терпеливо прочитали Всі ті слова, що для бійця Ви в час розлуки відшукали. «Більш не турбуй». «Муж». «Атестат»... Та де ви душу обікрали? Та він же був солдат, солдат! Таж ми за вас з ним помирали. Я не беруся тут судить, Не всі в розлученні страждають, Не кожен може вік любить, – В житті, на горе, все буває. Та не збагну я: як, чому, Не боячись причини смерті, Ви так спокійно нам чуму На фронт відправили в конверті? Ну хай не милий, хай любить Ви вже не в силі – вам байдуже. Хай з іншим будете ви жить, Бог з ним там, з мужем чи не з мужем. Але солдат не винен, ні, В тім, що відпустки він не знає, Що вже три роки на війні, Вас захищаючи, страждає. Що ж, написать ви не змогли Слів хоч гірких, та благородних. В своїй душі їх не знайшли – То попросили б де завгодно. В Вітчизни нашої таж єсть Жіночих душ ясних немало. Вони б для вас зробили честь – Рядки ті вам би відшукали; Вони б знайшли слова незлі, Вони до горя не байдужі. Від нас уклін їм до землі, Уклін за їх великі душі. Не вам, а тим жінкам якраз, Від нас відлученим війною, Ми хочем написать про вас, Хай знають – ви тому виною, Що їх мужі на фронті, тут, У душах борючись з собою, З тривогою, буває, ждуть Листів із дому перед боєм. І сумнів нас не промина, Гіркота-душі нам коробить: А що, коли не ви одна, А що, як ще хтось так ізробить? На правий суд жінок своїх Ми пошлемо вас. Ви брехали На них. В конверті сумнів, гріх Ви нам спокійно надіслали. Хай не прощають вам вину, Що душу утлу ви ховали, Що ви за жінку, за жону Себе так довго видавали. А бувший муж – йому не час, – Убитий він. Живіть святково. Вже мертвий ке образить вас В листі необережним словом. Живіть, не бійтеся вини – Йому не жити, не писати І, повернувшись із війни, Не буде з іншим вас видати. Не бережіть в душі образ, Ще за одне пробачте – й досить: Що пошта буде ще не раз Його листи до вас приносить. Бо у листів повільна путь, А кулі мчать несамовито. Листи у вересні прийдуть, Його ж іще у липні вбито. Там, певно, з кожного рядка До вас довіра й хвилювання – То ж я від імені полка Беру назад його послання. Прийміть же у кінці від нас Презирство наше на прощання. Із неповагою до вас Покійного однополчани.
|