|
Гортаю дні й не бачу більше Того щасливого числа, Коли найближче, найвірніше Мені ти віддана була. Я бачу зал для репетицій, І світло ясне, як на гріх, І шепіт твій, що не годиться Отак вести себе при всіх. В зірках твій плащ з старої драми І хлист наїзниці в руках, Твій біг легкий зі сцени прямо На цокотливих каблуках. Ні, не тоді. Так, може, в травні, Як я на день відпустку взяв І був у тебе на світанні, Хоча й машину доконав. Ще сонна-сонна із постелі Ти вмить зіскочила тихцем І до пилюжної шинелі Так притискалася лицем! Як теплі вогники щасливі В очах світилися на дні! В той ранок вперше ти, можливо, Здалась дружиною мені. І все ж бо не тоді, я знаю, Була найближча ти мені. Тепер згадав я: ніч безкрая, У кризі скелі мовчазні... Майор пройшовся по кишенях, Папери наказав не брать; Коли прийдеться, безіменним Розвідник мусить помирать. Опівночі прийшли ми й ждали По самі груди у снігах. Вогні далекі пробігали Там, на російських берегах... Не бувши певним вийти з бою В самої смерті на краю, Я все ж таємно із собою Ніс фотографію твою. Вона здавалась голубою Під сяйвом півночі німим, Здавалось, встанемо з тобою І поруч підемо під ним. Здавалось, в тім же платті білім, Як знята в літній день була, Ти по камінні зледенілім Зі мною там незримо йшла. За смілість не прошу визнання, Але клянусь, – як доживу, Ту ніч я ніччю заручання З тобою разом назову.
|