|
За тебе я пив під Одесою в шанці, Під Вязьмою, в пітьмі, од смерті за крок, Під Чорними водами пив у Констанці, В Мурманську при світлі полярних зірок. Не знатимеш ти, як би там не бажала, Живих всіх і мертвих хлоп’ят імена, З якими мене на дорогах зближала Недовгою дружбою довга війна. Підводник, із котрим виходив я з бою, Розвідник, з яким я до фіннів ходив, За чаркою згадував кожен зі мною Про ту, що товариш їх ніжно любив. На рік загадать нам війна не давала. Я навіть за ту, що найближча мені, Пив нині, щоб нині вона сумувала, А завтра ми вип’єм – на завтрашні дні. Хто-небудь ізбоку, буває почую, Згадає про іншу, збудивши печаль, Наллє мені знову: – Сумуєш? – Сумую. Красива, мабуть? – Нема фото, на жаль. Їх сотні разів я вже бачив достоту. Від туги ця звичка в мужчин на війні Показувать завше жінок своїх фото, Мов справді про нас пам’ятають вони. Були вони, певне, з гріхами земними, Та трудно забуть їх, що маєш робить! І люди хороші тужили за ними, Дай боже усім їм до стрічі дожить. Хотів я розлуку прожить без оглядки І часом, не вірячи навіть своїй, Казав про те іншим: «Все буде в порядку, Вона тебе жде, не тужи так по ній». Нам легше повірить за іншу людину, Пізнавши в боях її серце до дна. Я вірив: такого, як цей, до загину Не зможе забуть ані зрадить вона. Хто знає, можливо, з чуттям цим знайомі Всі ті, хто пліч-о-пліч зі смертю пройшли. Сказавши, що й ти десь ке зрадиш такому, Без згоди на вірність тебе прирекли.
|