|
Сьогодні вранці знову буде Літак поштовий у Москву. Летять в столицю інші люди. А я отут усе живу. Тобі я розкажу, що тут Так само холодно і слизько, Дощі весь день ідуть, ідуть, Мов на тривалім марші військо. Все по коліно стало в воду. Цей світ залитий, далебі, Водою: ніби бог природу Прислав сюди на водопій. Година тому вже, як ми Були на рекогносцировці. Тепер морока з чобітьми – Над піччю сушим на вірьовці. Я біля пічки сохну й сам. Турбота марна, бо і завтра В облогу попаду дощам, – В степу не розгориться ватра. Хтось прив’язав, не заперечу, До цих дощів коня за хвіст. Зненацька серце в порожнечу Штовхає ще й снаряда свист. Зате у цій подобі дому Роззутись можна і лягти Погрітись на суху солому І ліжма – написать листи. Якби тобі дзвонить змогли З московського аеродрому, Ще нині прочитала б вдома Листа за декілька хвилин. Побачити б лице твоє, Коли в розлуці вечорами На крісло витерте моє Сідаєш, як завжди, з ногами. Порозкладаєш на колінах Безсилі для судьби листи, – Живий чи ні, гадаєш ти, Мов світ на них зійшовся клином. По-перше, знай, вже три доби, Як ми уперто наступаєм, Залізом зорані горби То віддаєм, то відбиваєм. Спочатку нам щось не везло: Линула злива, як на зло, Коли, довершивши роботу, Гармати змовкли і піхота Вперед пішла в недобрий час, – Бо у багні, згадати страшно, Загрузнувши по саму башту, Останній танк відстав од нас. Є в кожнім наступі невдалім Та найфатальніша із меж: Вже захлинувся він, а все ж Війська ще рухаються далі. Ще не відмінено наказ, І він жорстоко й бездоганно Долати відстань нездоланну, Мов маятник, штовхає нас. Нам звідси знати неможливо – А раптом наші три версти, Три кров’ю взятих висоти За двісті верст породять диво. Прориву, – завтра, може статись, Дадуть добро на це в Москві, – Ракети спалахнуть в мокві!.. Тож тут потрібно наступати. Всі звиклися з цим варіантом: І штаб, і генерал похмурий, Котрий поля боїв щоранку Безмовно об’їздив алюром. Ми разом виїхали верхи У напрямку до Джантари, Вогні бівачні вже померхли, Вставав світанок з-за гори. Зимушній дощ багнив рівнину За кримським знищеним селом, В понурих коней навіть спини Змокріли під твердим сідлом. Яка безрадісна картина Трьох верст, що вчора ми пройшли: Ридали в коліях машини, В багнюці трактори ревли. Мов болячки – ці вирви чорні. Багно й вода, смерть і вода, Від крові та іржі руда, І на скаку забиті коні. Впереміжку на міннім полі Тіла униз-уверх лицем, – Мов перед смертю грала доля В орла і решку із бійцем. Судилось при дорозі вмерти Оцим, так схожим на дітей, В їх смерть не вірячи, уперто Спитати хочеш: «Мати де?..» Немовби їх отут не вбили: Додому їдучи з гостин, Тут ненароком загубили, Забули потім підвести. Румунів далі видно мертвих, Їх відступ зупинив снаряд: На відстані по кілька метрів Сидять навпочіпки підряд. Серед руйновищ Джантари, Впродовж мурованого тину, Як в кегельбані задля гри, Стоять рядком забуті міни. Та все це схоже на обман, Коли заплющиш очі з горя: Бо сіллю й рибою туман Запахне, враз найшовши з моря. І місять знов багно копита, І чутка, сота за ці дні, Що вчора той і той убитий, І вигуки «Невже?» сумні. Однак мені пора кінчати. Спішу з вітаннями тепер, Поки фельд’єгеря печатка Не запечатала конверт. І ще: тому лиш дві доби Лежав у рові край дороги, Мов хлопчик, підібгавши ноги, – Бо німець вкотре нас бомбив. Здається, я тобі писав: Коли бомбують – став смілішим, Лежу на місці – де упав, Лиш горілиць – аби видніше. Я там лежав – як кожен раз. Болото, осоки морока, І бомби прямо і високо, А, отже, ляжуть позад нас. Спочатку думав я про тебе, А далі – вже як на війні: Що тут біда подвійна з неба, Зенітки десь у глибині. Що танки під селом Корпеча Загрузли. Дощ не перестав. Ще зустріч в новорічний вечір І сварку – разом пригадав. Був день дурний, злість – недоречна, Та пригадати, як на сміх, У чім причина суперечки, Я, мов урок, ніяк не міг. О, як було це дріб’язково, Коли перед лицем біда Й оця-от каторжна вода Збуває нас зі світу знову. Коли я бачу тут солдата, Що мовчки хліб підмоклий їсть, Відклавши до атаки злість, Полою вкривши автомата. Ні, в ці хвилини безкінечні, Як бачив небо, не бажав З тобою обійтись негречно, Чи докоряти тим, що знав, Чи мовити якусь неправду. Мнучи стебло трави рябе, Я просто прагнув, прагнув, прагнув Побачити лише тебе. Безглуздя – сварки і апломби, Не варте й спогаду воно... Знов повагом летіли бомби, Як у сповільненім кіно. Усе. Затьмарилася далеч, Бо зранку дощ, як сіра галич. Бренькочуть тихо стременом Понурі коні за вікном. Рушаєм зараз. Коноводи, Такі натомлені з лиця, Знов криють матюком погоду І курять, курять без кінця.
|