|
В країні, випаде, чужій Поміж людьми сидиш мов свій, Чи ти, чи інший – все одно, Сидиш мов рідний їм давно, До сліз... Бо ж ти – не просто ти, – Й мудріш є, ліпші, далебі, – Тобі ж інакше їм світить: Твоя Вітчизна – у тобі! З тобою мову поведуть Так, і до віч тобі зорять Так, і твій погляд серцем п’ють Так – ніби не з одним сидять З тобою і не сам ти взявсь Їх сум збагнуть, тепло в очах, А ніби то країна вся, Твоя країна тут в гостях. І от якщо останній гріш, Що в хаті є, – ребром пустить, Щоби тебе лиш пригостить, – І що там потім, хай і гірш; І ще якщо дітей своїх Побудить мати в пізній час, Щоб потиск рук твоїх для них Надовго в пам’ятку зоставсь; І а мітингу якщо, крізь лють, Крізь стрій фашистської шпани, Тебе, прикривши, проведуть Три хлопці, ніби три стіни, -- Гляди, привласнити не смій Всю силу тих чуттів людських, Знай твердо: викликав-бо їх Не ти – народ великий твій. У цій любові винний був Солдат, що розпочав той бунт І Зимній з кулеметом брав, Як ти ще в пелюшках горлав, І той сількор, що згинув десь, Пішов безстрашно під обріз, І той, хто зводив Дніпрогес, Коли ще ти у школі ріс, І той боєць в диму, в степах, Що ницьма впав на сніг рябий, І бранець той, що в таборах Сім націй утікать підбив. І раз припало вже, коли Тобі ця честь – в краю чужім Прийнять, відчуть єством усім Любов, що люди берегли, – Буть поштарем для неї – й то Який почесний жереб твій! Хай серце б’є любові в тон! Як в сумку – в серце весь прибій! Ні краплі не привласниш сам, – Людина ж, не країна ти, – Ген адресати ждуть – затям! – Тобі, тобі любов нести.
|