|
Дві дівчинки в пам’яті й пізній той час... Вночі ви зимою спектаклі кінчали. Дві дівчинки ждали в під’їзді на нас, Щоб ви мимохідь хоч два слова сказали. Так, вас проводжав я. І в толк не візьму, Чому ви уваги їм більш приділяли... Двох слів вони ждали. А я й одному Радів би, звичайно, аби ви сказали. Дві дівчинки в пам’яті, ну й дивина Дві сніжні фігурки раптово згадати, Під’їзд театральний згасила війна. Й цієї зими вам в театрі не грати, Я дуже далеко. Вони там одні, Можливо, без мене вас все проводжають. І з іншим, незнаним, в зимові ці дні, Немовби зі мною, в під’їзді скучають. Дві дівчинки в пам’яті. Серед живих, Можливо, я знову пройду між тих вулиць Й, дівчаток зустрівши, побачу по них, Що в місто старе наше ви повернулись. Боюсь, що даремно вас буду чекать, Та знов прийдуть ночі, засніжені й пізні, І знову дівчаткам стоять і – стоять, Як вічним супутницям вашим, в під’їзді.
|