|
В домотканім, обшальованім містечку, Де гармошкою на вулицях містки, Де ми з льотчиком, здружившися доречно, Спирт пили від непогоди і тоски; Де, мов хвіст котячий, в осторозі В небо дим із комина пічний, Де скрипучий флюгер не в спромозі Розкрутити сивий домовий; Де вітри й дощі аж через край, Де і сонцю не пробитись із-за хмар, Де, куди ти не поїдеш, – все чекай На розпутті стріти камінь, повен чар. В цім містечку я п’ять днів просумував, Мов з тобою, не хотів розлуки з ним, В цім містечку я не раз тебе згадав Дуже рідко добрим словом, більше – злим! Місто це – воно неначе твій портрет, Із гаданнями під тихий сніговій, Із вітрами, що міняють вранці лет, А вночі, мов ти, в короні золотій! Як тебе, його не бачити б мені, А побачити – поїхати б хутчіш, Вчора місто це було десь вдалині, А сьогодні – що від нього є миліш! Місто це допомогло тебе збагнуть, Із північною мінливістю душі, Із бажанням дивним спалахнуть Зимним сонцем на нічному рубежі! Під заметами будиночків нема, Сплять солдати, валить сніг через поріг... Де співаєш, тужиш де, моя зима? Хто тобі мене забути знов поміг?
|