|
Коли, вдивляючись у мряку, Ждучи тривожного свистка, Ось-ось ти мав піти в атаку, Зметнувши блискавку штика, Якою затишною стала Тобі морозяна земля! Все вабило – трава зів’яла, Листок, мов крильця мотиля, Маленькі падоли й купини, Недавніх вибухів сліди, Махорки золоті крупини, Льодок пролитої води. Здавалося, щоб відірватись, Рук мало – треба двоє крил. Земля, якщо лягти й зостатись, Закриє, мов камінний схил. Хай сніг мете, хай вітер коле, Хай тут лежати довгі дні. Земля. На ній не вб’ють ніколи, Лиш ти тулися до стерні. Напевно, цим думкам ти вірив Секунду з чвертю, доки їм Ти існування не відміряв Коротким посвистом своїм. Коли затну вся клич до бою, Ти в ту ж таки несхопну мить Вже біг важущою ходьбою В огонь, що сліпить і гримить. Лишилась тільки кроків криця, І сила вітру, й темна твердь, І тих останніх метрів тридцять, Де впорівень – життя і смерть.
|